Видавництву В. Падяка – 10 років! • Видавництву В. Падяка – 10 років! • Видавництву В. Падяка – 10 років! • Вийшла з друку унікальна "Енциклопедія історії та культури карпатських русинів". Майже дев’ятсот сторінок науково вивіреної інформації, понад 1100 гасел, майже три тисячі перехресних посилань, 1114 ілюстрацій, 13 кольорових карт, кольорові репродукції картин майстрів підкарпатської школи живопису, унікальні архівні фотографії… Книга вийшла під загальною редакцією Павла Роберта Маґочія. • Нова книга: Йешаягу А. Елинек, «Карпатская диаспора: Евреи Подкарпатской Руси и Мукачева (1848–1948). Це унікальне наукове дослідження ґрунтується на значного обсягу історичних документах та архівних матеріалах, які охоплюють життя єврейської громади протягом тривалого часу та широко знайомлять читача з історією єврейського народу, який на своєму історичному шляху зазнав чимало кривд та трагедій.
НОВИНИ

28/10/2011 Класна інструкція по «русинському сепаратизму»! Від Кешелі
До життєвого ювілею талановитого закарпатського письменника Дмитра Кешелі ужгородське Видавництво В. Падяка випустило у світ черговий його роман – «Пацаловська республіка, авадь Гойте, люди, кониць світа!». Герої роману, написаного у традиціях мильних серіалів («мильний»не тому, що примітивний, а тому, що ніколи не закінчується – не змилюється!), Пішта Савкулин і його бойова баба Гафа Дякунка вже відомі читачам по романах «Державна копоня» (1993), «Госундрагоші» (1994) та «Жіванський світ» (1997). Продовжуючи цю тему, автор написав чимало інших оповідань-глав, у яких діють ті ж самі герої. Зібрані воєдино, вони суттєво збагачують роман, що його сьогодні презентує ужгородське видавництво.
Цікаво, що ідею перевидання подав тоді п’ятнадцятирічний юнак Мілан Падяк (нині – студент гімназії у Р. Керестурі, Сербія) – фанат творчості Дмитра Кешелі. Він же і систематизував матеріал. Чудові ілюстрації на замовлення видавництва виконав художник Ярослав Дуленко. Передмову написав кандидат філологічних наук Валерій Падяк. Загальне оформлення книги – за Ларисою Ільченко. Фінансово підтримали проект канадський філантроп русинського походження Стефан Чепа та ужгородське видавництво.
Книга виходить у мовній редакції, наближеній до норм сучасної русинської мови. Не секрет, що першими її читачами стануть учителі та кращі учні Русинських недільних шкіл на Закарпатті, які отримують її у подарунок «на Митра».
Про що йдеться у книзі? Як зазначено у передмові, було це «…дас двадцять годів тому – в епоху кравчучкы. Кравчучка – то такый собі фурік на двох колісчатках, щто го Презідент увірено вручив каждому члену державы. Тот Фурік подля далекосяглого замысла Презідента, мав би, як тота символічна «Руська тройка», вынести кочіша у свїтлу будучность, на сыті хлібы! Айбо ци то колісчатко ся стратило, ци то така планіда у восточных словян, ци то из презідентами їм не серенчит – нич из того хосенного не выйшло. Економіка ся розвалила, сільскоє ґаздівство гевкнуло, інфляція, як тота збісна кобыла, зачала ґалоповати, ціны скочили дгорі, гроші на книжках пішли на фуч, корупціонеры жыли як паны, панство поховало свої ленінські партбілеты і собі яло ся бавити у швінґлярську прихватизацію… Из тым штось требало чинити! Зато неє што ся чудовати, як то из головы Гафиної кумы Марі Ментівкы выпала ідея перехрестити село на окремішну республіку. Бо каждый хоче мало покорманёвати!».
http://padyak.com/catalog.aspx?type=2&pageID=2

21/12/2005 Презентовано історичний нарис „Євреї на Закарпатті”

21 грудня Ужгородське міське Общество А.Духновича, Закарпатський обласний благодійний фонд „Хесед Шпіра” та ужгородське „Видавництво В.Падяка” спільно провели презентацію нового видання – короткого історичного нарису „Євреї на Закарпатті”. Автор книги – відомий канадський академік русинського походження, історик Павел Роберт Маґочій; нині він є головою Світової Ради Русинів.
На початку зустрічі про здобутки та переспективні плани, проблеми своїх товариств розповіли присутній на вечорі голова обласного Товариства Духновича Михайло Алмашій та заступник директора „Хесед Шпіра” Юрій Ґалперт.
Кандидат філологічних наук видавець Валерій Падяк наголосив на тому, що презентована книга вийшла масовим тиражем українською та англійською мовами. Видавництво безкоштовно передасть видання всім публічним бібліотекам Закарпаття, обласним бібліотекам та бібліотекам вищих навчальних закладів в Україні тощо. Частину тиражу буде передано для просвітницьких потреб фонду „Хесед Шпіра”, а також єврейським організаціям в обласних центрах України. Головне – донести до читача об’єктивну інформацію про добросусідські відносини на Закарпатті впродовж століть русинів та євреїв, як й інших етнічних груп краю. Це особливо важливо сьогодні, коли в державі мають місце системні прояви як антисемітизму, так і русинофобії.
Учасники високо оцінили роботу автора П.Р.Маґочія, який живе у Торонто і не зміг бути присутнім на презентації. Своїми враженнями від книги та спогадами поділилися відомий ужгородець заслужений юрист України, адвокат Золтан Штерн, ветеран крайової журналістики Карл Лустіґ, колишній в’язень фашистських концтаборів Арон Ґалперт, історик Дмитро Поп та інші.
Бажаючих бути присутніми на презентації виявилося чимало. І кожен отримав від видавця у подарунок примірник книги. Всі присутні висловили побажання і в подальшому проводити спільні міроприємства Ужгородського міського Общества Духновича та фонду „Хесед Шпіра”.

Валерій Падяк

16/12/2005 Вийшов короткий історичний нарис
„Євреї на Закарпатті”
(„Jews in Transcarpathia”)

Щойно у „Видавництві В.Падяка” вийшов нарис відомого канадського академіка, історика Павла Роберта Маґочія Видання побачило світ англійською мовою та паралельно українською, у перекладі Надії Кушко. Особливість невеликого за об’ємом видання в тому, що наукова розвідка вийшла з друку масовим тиражем.
Це означає, що об’єктивна, виважена інформація, пошук якої вимагав від ученого опрацювання значного пласту наукової літератури, стане доступною широкій громадськості не тільки Закарпаття, але й в цілому по Україні, інших держав Європи, США, Канади тощо. Нова книга ілюстрована архівними та сучасними фотографіями, які вдало доповнюють її зміст.
Короткий нарис (усього 28 стор.) дає можливість простежити життя єврейської громади, присутність якої в реґіоні бере свій початок, принаймні, у 16 столітті. На історичні русинські землі, які на той час були складовою частиною Угорського королівства, євреї втікали з польсько-литовської Речі Посполитої, рятуючись від погромів, пов’язаних із повстанням гайдамаків в Україні та політичної нестабільності внаслідок трьох поділів Речі Посполитої. У більш пізні епохи євреї потрапляли на Підкарпатську Русь в обозі відступаючої з Галичини австро-мадярської армії під час Першої світової війни та в часи утворення першої Чехословацької республіки.
Ще за часів імператора Йосифа ІІ Австрійська імперія у дусі Просвітництва прийняла закон, відомий як Толерантний патент (1781 р.). Цей закон вигідно вирізняв тодішню багатонаціональну Австрію від інших держав Європи, адже усував багато політичних і економічних обмежень, з якими євреї стикалися в інших європейських державах. Це стало запорукою в цілому добросусідських відносин русинів та євреїв протягом більш як двох століть. Загальновідомою є риса національного характеру русинів – неконфліктність і терпимість до вірувань та національних особливостей своїх історичних сусідів. Тому вартим уваги є факт: Підкарпатська Русь належить до тих небагатьох місць у Центральній та Східній Європі, де ніколи не відбувалося погромів.
Жвава єврейська громада Підкарпатської Русі, чисельність якої у 1930 році сягала 102500 чоловік, була повністю винищена внаслідок депортацій 1941 року та найстрашнішої в історії людства трагедії – Холокосту, вчиненого фашизмом. І лише поодинокі члени тої громади по закінченні Другої світової війни повернулися у рідні краї, щоб відродити єврейську громаду, що утворилася з числа 12-ти тисяч євреїв-переселенців на Закарпаття з інших частин Радянського Союзу.
Видання побачило світ завдяки спонсору Стефану Молдовану, який народився 1923 року в Сваляві, а нині живе у Канаді, де довгий час працював інженером атомних електростанцій, далі – консультантом у цій галузі. Він один із тих небагатьох представників єврейської громади краю, якому вдалось уникнути в 1944 році депортації до фашистського табору смерті Освенцим. Разом з братом його врятувала русинська родина з-під Мукачева. До речі, С.Молдован – один з тих, хто сьогодні, висловлюючи вдячність нашому краю за свій порятунок, активно сприяє відродженню на Закарпатті русинських недільних шкіл.
Видавництво безкоштовно передасть значну частину тиражу масовим бібліотекам Закарпаття, інших регіонів України, навчальним закладам, єврейським громадським організаціям тощо.
Частину тиражу видавництво планує поширити серед студентів та викладачів МАУП – Міжнародної академії управління персоналом. Ця установа опинилася у центрі скандалу, пов’язаного із випадками відвертого антисемітизму в сучасній Українській державі. Саме це змусило Президента України В.А.Ющенка на знак протесту вийти з наглядової ради відомчого видання МАУП – „Персонал”. У поширеному 5 грудня ц.р. повідомленні прес-служби глави держави наголошується, що В.Ющенко засудив політику МАУП. Тому що ця установа „систематично дозволяє собі публікації, які можна розцінити як матеріали антисемітського змісту”. Викликає стурбованість те, що в Ужгороді функціонує один із підрозділів МАУП – його Закарпатський інститут ім. А.Волошина, і студентство може знаходитись під впливом антисемітських висловлювань, поширюваних київськими фахівцями цього навчального закладу.
Варто пам’ятати: корінне населення Підкарпатської Русі – русини, яке до цього часу не визнано в Україні окремим народом, в усі історичні епохи проявляло толерантність та повагу, терпимість по відношенню до інших національних громад краю, у т.ч. й до євреїв. Це той приклад, який варто наслідувати молодим поколінням Закарпаття. Нове видання у цьому відношенні – на вістрі часу.

Валерій Падяк

01/12/2005 Кален-ДАР! До Нового року дар!

Щойно у нашому видавництві вийшов з друку „Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2006 рік”.
Краєзнавчі та пам’ятні дати Закарпаття у надійних руках! Уже вкотре про це свідчить вихід у світ під грифом Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки (далі – ЗОУНБ) календаря-щорічника, що примушує карпатознавців краю в очікуванні його появи напружено рахувати місяці, тижні, а потім і дні до того моменту, коли книгу (із трепетом у серці!) можна буде потримати в руках та почитати, з великою користю для розвитку свого інтелекту.
Без перебільшень, протягом останніх п’яти років „Календар краєзнавчих пам’ятних дат на ... рік” від ЗОУНБ утримує пальму першості серед подібних крайових видань, а цьогорічне видання, тобто на 2006 рік, яке по формі нагадує будівельну цеглину і містить аж 440 (!) сторінок добірного тексту, є справжнім рекордсменом. Ніколи ще (хоч традиція подібних видань, тобто місяцословів, у нас сягає першої половини XIX століття!) не виходив на Підкарпатті календар, подібний за об’ємом, за кількістю опрацьованих персоналій та ювілянтів, зазначених тут пам’ятних дат, за числом поданих ювілейних статей та за кількістю представлених тут авторів, як цьогорічний! Тут уміщено 89 ювілейних статей від 51 автора.
Рік буде багатим не тільки на передвиборчі баталії (не дай Бог, битви!) у зв’язку із очікуваними виборами до парламенту та у місцеві ради. Він буде багатим, передусім, на ювілеї. Ціле сузір’я художників Закарпаття буде мати змогу нагадати про себе: А.Ерделі, Й.Бокшай, І.Грабар, А.Кашшай, А.Коцка, В.Микита, Ю.Герц. А ще – П.Бедзір, А.Фединець, В.Скакандій, Н.Герц, С.Сігетій, Л.Корж-Радько, З.Баконій, М.Баник, Й.Гарані. Правда, рік видасться скупим на музичні ювілеї, його скрасять хіба що імена Б.Бартока, С.Сільвая, І.Кизака, П.Милославського, П.Світлика, М.Машкіна та фольклористів М.Врабеля, Ф.Колесси.
Сива давнина Карпатського краю у 2006 році буде представлена значними ювілеями Ференца ІІ Ракоци, Івана Пастелія, Івана Чурговича, Івана Фогорашія, В.Поповича, Кароя Мейсароша, Андрія Дешка, Івана Орлая, Ласло Чопея, Едмунда.Егана, Григорія Жатковича, А.Годинки.
Живе слово невмирущих письменників буде мати змогу звучати під час урочистостей, які пройдуть з приводу ювілеїв І.Муранія, І.Невицької, І.Легези, А.Карабелеша, К.Галаса, Ю.Станинця, Ю.Керекеша, Ф.Злоцького, А.Копинця, М.Підгірянки, О.Маркуша, Ю.Боролича, М.Кабалюк-Тисянської, І.Колоса, Ф.Іванчова, І.Долгоша, В.Кухти, Б.Салаї, І.Козака, С.Малильо, А.Дурунди, О.Янчика та М.Рішка.
Згадає громадськість краю й про помітний внесок у скарбницю духовного життя архітектора В.Коломацького, етнографа В.Гаджеги, футболіста О.Бокшая, археолога Е.Балагурі, артиста Я.Геляса, чеського письменника-анімаліста Я.Томечека, державного діяча І.Парканія, редактора А.Арсірія, біолога В.Комендаря, карпатознавця Д.Данилюка, літературознавця Г.Геровського, перекладача Д.Меденція, педагога О.Фаринича, історика-германіста Г.Павленка та багатьох інших.
Радянський спосіб життя, вкорінений у краї у січні 1946 року, теж нагадає про себе кількома ювілеями – 60-річчям з часу заснування обласних організацій спілки письменників, спілки художників, філармонії, музично-драматичного театру, художньо-промислового та музичного училищ, інституту підвищення кваліфікації педпрацівників тощо.
Одним словом, дати, ювілеї, річниці... А ще – вибори до Верховної Ради та місцевих рад. Одне питання гризе мозок: чи не підуть і цього разу всі кошти, замість культури, на передвиборчу боротьбу, на виготовлення пост-помаранчових та пост-синьо-білих стрічок, листівок та плакатів, „біг-мордів” та мітингів, утримання наметових містечок та розбещування інтелігенції, з-поміж якої щедро одарюються лише ті, що готові плазувати, щоб посприяти зростанню піар-авторитету націлених на владу партій. Одним словом, думки, питання, тривоги... І „Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2006 рік” у цих роздумах як такий, що врівноважує цей світ, відокремлює вічне від тимчасового, важливе від несуттєвого, геніальне й талановите від посереднього.
Тут би не завадило згадати й тих, хто підготував це видання. Беззмінним укладачем книги, її, так би мовити, диспетчером є головний бібліограф краєзнавчого відділу ЗОУНБ Тамара Васильєва. Окремі довідкові розділи з’явились за участі І.Горват (угорські краєзнавчі дати) та Г.Бобонич (всесвітні пам’ятні дати). Науковий редактор кандидат філологічних наук В.Падяк. Випусковий редактор Л.Ільченко. Коректор Н.Панчук. Відповідальна за випуск – директор ЗОУНБ Л.Григаш. Книга побачила світ, як і всі попередні календарі-щорічники, в ужгородському Видавництві Валерія Падяка.
І останнє. На всіх шанувальників культури краю, на жаль, тиражу книги не вистачить. Поспішайте! Можливо, вам ще пощастить!
В.Падяк

29/11/2005 Вечір пам’яті Іштвана Удварі
У неділю 27 листопада в Ужгородському Обществі ім. А.Духновича пройшов вечір пам’яті угорського вченого-карпатознавця, доктора Угорської академії наук Іштвана Удварі. Засвідчити свою повагу та віддати останню данину цій непересічній постаті в русинському світі зійшлося чотири десятки активістів-духновичівців, а також гостей товариства.
Із центральною доповіддю виступив директор видавництва, кандидат філологічних наук Валерій Падяк, який розповів про життєвий та науковий шлях дослідника. Він, зокрема, відмітив, що у сучасній Угорщині україністика та русиністика в особі професора Іштвана Удварі мали свого помітного лідера. Наукова спадщина вченого, хоча судилося йому прожити всього 55 років, – це майже тисяча наукових статей, рецензій, повідомлень, серед яких і декілька монографій, факсимільних фидань, розшуканих та опублікованих рукописів попередніх епох, що проливають світло на невідомі сторінки історії карпатських русинів.
Про співпрацю з І.Удварі під час підготовки та видання книги „Пісні наших предків: Сто русинських співанок” розповів відомий фольклорист краю, завідуючий кафедрою української мови і літератури Київського університету „Україна”, кандидат філологічних наук Юрій Туряниця. Він відмітив, що книга підготовлена на основі рукопису русинських співанок, свого часу записаних русином за походженням, академіком Угорської академії наук Антонієм Годинкою та розшуканих саме І.Удварі.
Теплими були спогади відомого в краї поета, перекладача та науковця Ігоря Керчі. Він розповів про свої враження від чисельних зустрічей з І.Удварі під час своїх відвідин кафедри української та русинської філології Ніредьгазької вищої школи, відмітив, що своєю працею та громадянською позицією вчений сприяв консолідації русинської інтелігенції.
Надовго запам’ятаються присутнім теплі спогади про І.Удварі, з якими на вечорі виступили голова обласного Общества ім .А.Духновича Михайло Алмашій, кандидат медичних наук Юрій Думнич, доктор фізико-математичних наук Іван Кривський, активіст товариства Ілона Гливка та інші. Учасники вечора, який тривав майже три години, підтримали ідею провести наступного року наукову конференцію пам’яті вченого.
Нагадаємо, що Іштван Удварі відійшов у вічність після важкої тривалої хвороби 9 листопада (а не 11 листопада, як про це сповіщалось раніше!). Похорони вченого відбулися 19 листопада. Родина виконала останню волю покійного: поховала його на кладовищі у рідному селі Еперйешка. Хай земля йому буде пухом!

19/11/2005 ІШТВАНА УДВАРІ НЕ СТАЛО
Пам’яті нашого автора – визначного вченого-карпатознавця, доктора Угорської академії наук

Цими днями русинський світ облетіла сумна звістка. Після важкої тривалої хвороби пізно ввечері 9 листопада відійшов у вічність відомий дослідник минулого Закарпаття Іштван Удварі. Не стало надзвичайно скромної людини і видатного вченого. Не стало нашого автора. Він прийшов у наше видавництво у 2000-му році, коли ми тільки-но розпочали свою діяльність, і приніс рукопис своєї книги „Образчикы з історії пудкарпатськых Русинув. ХVІІІ. Столїтіє”. Ця книга стала першою офіційно виданою в Україні книгою на русинській мові. З того часу ми постійно підтримували дружні стосунки. Власне, і стаття ця готувалась (В.Падяком у співавторстві з М.Капралем) для іншої події – до 55 річчя з дня народження Іштвана, яке він ще встиг відмітити влітку. Тоді хотілося цим матеріалом підтримати нашого доброго приятеля у його боротьбі з хворобою, про яку ми знали і яка з часом перемогла... Іштван цю статтю встиг побачити опублікованою, був приємно здивований.
У сучасній Угорщині русиністика та україністика в особі професора Іштвана Удварі мали свого помітного лідера. За тридцять років з часу його першої публікації (1974 р.), мабуть, не було у славістиці події, як то вихід монографії, збірника праць, матеріалів конференції, наукового симпозіуму тощо, на яку б не відгукнувся угорський вчений.
Не було також і року, щоб не вийшла з друку хоча б одна, але суттєва його наукова розвідка, факсиміле розшуканого ним та опрацьованого рукопису з попередніх століть тощо. Судіть самі: його бібліографічний покажчик вийшов у двох томах. У першому (за період 1974–1995 рр.) зафіксовано 456 позицій, а в другому (за період 1995–2000 рр.), у т.ч. із працями про самого Удварі – 580. Цифри свідчать: неймовірна працездатність, залюбленість в обрану наукову тему, широта охоплення дослідницького матеріалу.
Народився п.Удварі 14 липня 1950 року в с.Торньошпалцо комітату Саболч, що в безпосередній близькості до угорсько-українського кордону. У сусідньому селі Еперйешка, куди відразу після народження Іштвана переїхала родина, закінчив 8 класів загальної школи, а в розташованому поруч містечку Мандок – гімназію. Слов’янське (русинське) населення в цих краях не є рідкістю, функціонування тут греко-католицької церкви, адептом якої є корінне населення, свідчить про те, що історично цю місцевість заселяли русини, з часом в Угорському королівстві асимільовані. Ця особливість реґіону корінним чином вплине на вибір наукової теми майбутнього науковця.
Вищу освіту здобув у Дебреценському університеті ім.Л.Кошута (1971–1975) за спеціальністю “історія – російська мова та література”. Там же у 1987 році захистив кандидатську дисертацію (Ph,D). Після університету викладав у гімназії ім.Дьордя Бешенеї м.Кішвард. З 1978 року І.Удварі – співробітник кафедри російської мови й літератури Ніредьгазького педагогічного інституту ім.Дьордя Бешенеї, з 1989 року – на посаді професора, з 1990 року – заступника ректора по науковій роботі. З 1997 р. І.Удварі – професор, доктор Угорської академії наук.
Відразу після геополітичних змін у Центральній Європі, пов’язаних з розпадом СРСР та утворенням незалежних демократичних держав, І.Удварі, відгукуючись на потребу дня, засновує (1993 р.) та очолює кафедру русинської та української філології. Кафедра вважається одним із найкращих центрів русиністики в Угорщині. Вона має й своє серійне видання – Studia Ukrainica et Rusinica, високий науковий рівень та часта періодичність виходу в світ публікацій у ньому (вийшли 18 томів) забезпечувався саме завдяки його редактору – п.Удварі. З часу підготовки дисертацій (на здобуття ступеня доктора, 1981 р. та кандидата наук, 1987 р.) І.Удварі активно працює в русиністиці. Спочатку дослідив мову русинів Бачки й Срема (Югославія), потім – русинську ділову писемність в Угорщині ХVІІІ ст. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук, за рішенням Угорської академії наук, була видана 1995 року як монографія.
Одна з найулюбленіших тем дослідника стосується мови документів часу урбарської реформи Марії-Терезії – діяльності по врегулюванню взаємовідносин між селянами та владою, яка будувалася в дусі європейського просвітництва. Документи реформи – у багатьох аспектах – є важливими історичними матеріалами. Мова цих документів – сербська, словацька, словенська, хорватська, румунська – дає достатньо об’ємну характеристику стану цих мов у державі, їх статусу та ареалу поширення, говорить про мовне багатство та лексичні запозичення, синонімію тощо. І.Удварі блискуче дослідив словацькі, русинські та південнослов’янські документи урбарської реформи, а його книга “Русинські жерела урбарської реформы Марії Теризії” переконливо засвідчує поліфункціональність розвитку русинської мови – не лише на побутовому рівні, але й як мови офіційних документів.
Ця теза переконливо доводиться матеріалами наукових досліджень І.Удварі у наступні часи. Йому належать фундаментальні дослідження мови офіційних документів (циркулярів-уббіжників) єпископа Андрія Бачинського, аналіз карпаторусинських букварів ХVІІІ ст. та катехізма Іоана Кутки, букваря Мануїла Ольшавського, розробка питань освіти русинської церковної інтелігенції та ролі Марія-Повчанського монастиря як визначного культурного та освітнього центру русинів.
У цьому ж ракурсі слід звернути увагу на потужні дослідження І.Удварі, присвячені життєдіяльності визначного (але призабутого сьогодні) русинського історіографа та філолога кінця XІX – середини XX ст. Антонія Годинки.
Фактично, коли 2004 року під час святкування у Будапешті 140-річчя з дня народження А.Годинки було оголошено про заснування пам’ятної медалі (плакети) на його честь, першим лауреатом цієї високої нагороди (цілком заслужено!) став проф. Удварі. Не лише тому, що і тематично, і методологічно його дослідження співвідносні з науковими розробками у галузі славістики А.Годинки. Достатньо пригадати, що у 1993 році він провів міжнародну наукову конференцію, присвячену нашому великому науковцю Антонію Годинці, яка й започаткувала сьогоднішнє годинкознавство. У 2000 році він здійснив факсимільне видання (із своєю суттєвою післямовою!) унікальної праці А.Годинки “Утцюзнина, ґаздуство и прошлость южнокарпатськыхъ русинувъ” (Будапешт, 1923), яка є важливою методологічною основою розвитку русинознавства й у наші часи. Ще більш вагомим кроком нам здається зацікавленість І.Удварі безцінною рукописною спадщиною академіка Годинки та факсимільне видання його рукопису (чистовика) “Русинсько-мадярського словаря глаголув” Цей словник сам Годинка планував видати у 1922 році в Ужгороді у видавництві Ю.Фелдешія під назвою “Глагольниця: Сбирка всЬхъ глаголовъ пудкарпаторусинського языка». І тільки тепер, під редакцією І.Удварі з’явилося це об’ємне (всього 436 сторінок!) видання. Словник цей, ніби царство русинських дієслів, віриться, ще надасть русинській мові неоціненну послугу, оскільки зберіг для наступних поколінь безліч унікальних словоформ та свідчить про багатство русинської мови.
Вже на смертному одрі радів виходу у світ нової книги, присвяченої «нестору підкарпатської історіографії» (Годинка Антоній. Час гурше ги вода: Русинскі тексты/ Укладач М.Капраль.- Ніредьгаза, 2005. -199 с.), до якої І.Удварі написав передмову.
Все своє наукове життя І.Удварі працював надзвичайно потужно – можливо, відчував, що для реалізації своїх планів одного життя не вистачить.
Похорони вченого відбулися 19 листопада. Родина виконала останню волю покійника: поховала його на кладовищі у рідному селі Еперйешка. Католицький священик прочитав проповідь над урною з прахом покійного. І більше ніяких промов, ніяких виступів. Члени кафедри русинської та української філології Ніредьгазької вищої школи, яку він заснував і якою керував до останнього часу, були на похоронах чи не єдиними представниками наукового світу. Ховало свого уславленого земляка все село. Хай земля йому буде пухом!

01/11/2005 Малий Березний має свою книгу
У неділю, 13 листопада, у мальовничому селі Малий Березний відбулась неординарна подія. Старожил села, автор Михайло Цибик разом із Видавництвом В.Падяка презентували малоберезнянам щойно випущену в світ книгу „Малий Березний: Село у межиріччі Ужа та Ублянки”. Книга добре ілюстрована архівними фотодокументами, кольровими вклейками, що засвідчують сиву давнину і сучасність села, перша згадка за яке датується в письмових джерелах 1427-им роком. Відоме село й тим, що на Чорнечій горі над ним височить Свято-Миколаївський монастир – один із найстарших духовних осередків історичного Закарпаття, а десятиліття тому поруч на державному кордоні відкрито КПП та митницю, що з’єднують нашу державу зі Словаччиною.
Книга є першим такого роду виданням на Березнянщині й спонукає, як про це говорилося під час презентації, до подібних видань громади інших сіл району, у т.ч. загальнорегіональний проект „Села Березнянщини”, які гальмуються за браком коштів. Тому приємно, що в Малому Березному знайшлися свідомі селяни, які фінансово підтримали це далекоглядне починання. Це – житель села, який не назвав свого прізвища, а сповістив лише те, що він із відомого в селі роду Козаків. Інший спонсор – відомий в русинському світі меценат Стівен Чепа, батько якого родом із с. Малий Березний. Стівен (Степан) живе в Канаді, він – президент потужної фірми „Norstone Financial Corporation” (Торонто) і щорічно надає району інвестиції для культурних програм, серед яких достатньо згадати Міжнародну літературну премію ім. А.Духновича, видання шкільних підручників та допомогу у відкритті русинських недільних шкіл на Березнянщині. До речі, С.Чепа зініціював і видання книги про сусіднє з М.Березним село Убля, яке знаходиться по той бік держкордону.
Книга про Малий Березний побудована так, щоб на тлі історичних подій, у т. ч. й історії монастиря, подати оповідь про відомих малоберезнян, чиї наснага, творчість, наполеглива праця, старання, рівень духовної культури та виховання дозволили їм зайняти гідне місце у суспільстві, не тільки на рівні району та області, але й у межах держави та за її межами. Літопис села стверджує добре відому тезу про те, що М.Березний – це кузня кадрів району. Тому виникає закономірне запитання: навіщо тоді систематично завозити в район „чуже” районне керівництво?

01/10/2005 РУСИНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА У ПОЛІ ЗОРУ МІЖНАРОДНОГО КОМІТЕТУ СЛАВІСТІВ
В естонському місті Тарту з 15 по 17 вересня пройшла міжнародна конференція з теми “Слов’янські літературні мікромови та мовні контакти”. Її організатором стала кафедра слов’янської філології (проф. О.Дуліченко) Тартуського університету – найпрестижнішого вищого учбового закладу Естонії, а співорганізаторами – Королівська Шведська академія літератури, історії та старожитностей та Міжнародний комітет славістів, яких на форумі представляли відповідно проф. Свен Густавссон (Уппсальський ун-т, Швеція) та проф. Ґерд Гентшель (Ольденбургський університет, Германія). На високому професійному рівні підготовлено доповіді, які виголосили О.Дуліченко (Тарту), Джон Данн (Ґлазго, Великобританія), Клаус Штайнке (Ерланген, Германія), Крістіан Фосс (Фрайбург, Германія) Олег Нікітін та Володимир Алпатов (обидва з Москви), Генадій Цихун та Федор Климчук (обидва з Мінська), Аго Кюннап (Тартуський університет), Роланд Марті (Саарбрюккен, Германія), Дарья Маркоя (Любляна, Словенія), Роберто Дапіт (Удіне, Італія), Мійо Лончаріч та С.Кекез (Загреб, Хорватія), Катаріна Тіран (Айсенштадт, Австрія), Артур Чесак (Краків, Польща), Ромаш Романчик (Тарту) тощо. Тривалість кожної доповіді 35-40 хвилин. У полі зору дослідників опинились кашубська, прекмурсько-словенська, кайкавська та чакавська, помакська, нижньолужицька, рез’янська, ляшська та інші мови малих слов’янських народів.
Особливістю міжнародної конференції (й одночасно приємним сюрпризом для учасників!) стало виокремлення у межах наукового форуму Русинологічного засідання, якому було відведено один робочий день. Цим міжнародна спільнота славістів засвідчила свою увагу до сучасних проблем відродження русинської літературної мови на теренах України, Словаччини, Польщі, Румунії, Угорщини, де на своїх історичних землях живуть карпатські русини. Засвідчено увагу й до проблем функціонування русинської мови у регіонах Воєводина та Срим (Сербія та Хорватія). З великим зацікавленням присутні ознайомилися з інформацією доповідачів про історію карпатських русинів, про сучасне життя русинських громад, проблеми їх співіснування з титульними націями, налагодження міжрусинських контактів тощо. Доповіді у цей день виголосили проф.Павел Роберт Маґочій (Торонто, Канада, голова Світової ради русинів), Міхаел Мозер (Відень, Австрія) та кандидат філологічних наук, видавець Валерій Падяк (Ужгород). Ще два доповідачі з Сербії – Юліан Рамач та Юліан Тамаш (обидва з м.Нові Сад), яким не вдалося отримати естонську візу, надіслали на адресу конференції свої доповіді, які оголосив голова оргкомітету. У цілому, учасники конференції відмітили позитивні зрушення у функціонуванні русинської літературної мови, яка в цих державах офіційно визнана владою як мова національної меншини. І тільки в Україні поки що русинська мова такого статусу не має.
Конференція пройшла на високому організаційному рівні. Її статус засвідчено й тим, що пленарне засідання, за рішенням ректорату Тартуського університету, відбулося в історичному Актовому залі університету. Для учасників міжнародної конференції було організовано ознайомчу поїздку на Чудське озеро, на березі якого розташувалось село Кольки – одне з російських старообрядських поселень, які з’явилися тут ще в ХVІІ столітті і які до цього часу зберігають свої традиції. Змістовну екскурсію по цих місцях провела доц. Тартуського університету Світлана Євстратова.

25/09/2005 Нерозділена любов Василя з Диканьки
(Передмова до роману В.Зубача "Котигорошкові світанки")
Скільки не уявляю собі Василя Зубача серйозним літератором, маститим журналістом, воно ніяк не виходить. Ніби й образ є, сформований роками (чи вже десятиліттями!) приятелювання, сотнями його цікавих, до глибини душі відвертих публікацій на сторінках обласної та загальноукраїнської преси, але достатньо на мить розслабитися й чіткість зображення раптом кудись зникає, уява фокусується на іншій картинці, навіяній сучасністю славетної Еллади-Греції.
...Василь Зубач, мандруючий заробітчанин, із копійками у кишені та без будь-якого посвідчення про особу (закордонний паспорт забрали у Греції представники ужгородського турбюро, щоб не “відстав” від групи!), наситившись жебрачими заробітками в божественній, оспіваній мільйони разів Елладі, насмакувавшись райськими краєвидами чужого ситого життя, насолодившись “по вінця” принизливою свободою нікому не потрібної людини, стоїть на краю поля, як на краю земного життя.
Було це у передсвітанковий час на самісінькому грецько-македонському кордоні, десь у глибинці, куди його спровадили авантюристично налаштовані грецькі прикордонники, щоб нарешті, хоч і нелегально, але позбутися цього “руссо турісто”.
Здавалось, там, де нічийне поле закінчується, можна побачити неозорий пшеничний лан і рідний до болю волошковий небесний відблиск – свою батьківщину. Й прийшли почуття, знайомі з дитинства, “і він був щасливий, що має свою державу, своє сонячне государство”.
Василь упав у траву і, втискаючись у землю, щоб не потрапити у руки македонських прикордонників, у темряві порачкував на схід сонця – на свою батьківщину, рідну Полтавщину, ще ріднішу Диканьку, оспівану не менш славетним, як Гомер, чи то земляком, чи, може, й далеким родичем Миколою Гоголем.
Серцем відчув – час повернутися.
Василь справді талановитий хлопець. Ще коли ми вчилися на одному курсі філологічного факультету Ужгородського університету, він виокремлювався з-поміж нас, безтурботних студентів, своєю серйозністю, фундаментальністю підходу до будь-якої проблеми, яку передбачалось вирішити, нестандартністю мислення, вмінням швидко й без вагань приймати кардинальні рішення та ще якоюсь незвичною скутою посмішкою, що маскувала три передніх, з кольорового металу зуби. Природа ніби й здогадувалася про це, коли нагородила якогось із предків Василя по батьківській лінії незвичним прізвищем – Зубач.
Він непогано вчився, був на доброму рахунку у викладачів, просиджував годинами у читальній залі університетської бібліотеки, займався для душі важкою атлетикою, але раптом, на четвертому курсі, на знак протесту проти схоластики радянської університетської системи освіти у її закарпатському варіанті забрав з університету свої документи та “загримів” на строкову службу – у військово-морський флот.
Василь ніколи не був поганим – кепським виявилося його омріяне з дитинства “сонячне государство”, яке він любив і любить, як щось слабке, що потребує допомоги та захисту. Тому й життєві стежини обирав такі, щоб бути щомиті потрібним батьківщині, бути захисником. Тож і життєві принципи сформував під цю, як виявилось, нерозділену любов.
От чого Василь не вмів – так це пристосовуватися до життя. А воно входило у незвичну фазу – відмирала брежнєвщина з її нестерпною (здавалось, на віки) стабільністю несвобод та лицемірства, ламалася сама ідеологічна система. Потім прийшла горбачовська перебудова з її перефарбленими вчорашніми партсекретарями. Далі прийшов час приватизації-прихватизації з вічно “голодним” людом, який ще вірив, що “кравчучкою”, таким собі нехитрим, суто українським винаходом для жебраків, вдасться врятувати світ. Завершувалося все процесом розпаду імперії.
Час віщував щось недобре, незворотність якоїсь вселенської біди. Життєві проблеми скрізь викликали в людині інстинкт пристосовництва та мімікрії. Учорашні принципи та життєві якості, норми християнської моралі, добропорядність, чесність, працьовитість стрімко падали у ціні. Суспільство відкривало для себе нові якості карбованця. Кожен старався вижити за рахунок іншого, навіть якщо при цьому доводилося “переступати через трупи” друзів та знайомих.
Василь ніколи не вмів просити щось для себе, тим більше вимагати, йти на зговір із всюдисущими користолюбними чиновниками, “вибивати” пільги чи додаткові права, розштовхувати ліктями інших для досягнення своєї мети. Це інші отримували посади й звання, високі оклади й пільги, автівки та квартири... Також інші вміли випросити у держави грошей на свої книги, самі ж на себе писали хвалебні рецензії, протискувались у члени Національної спілки письменників, ставали лауреатами Бог зна за що...
На все це Василь заслуговував, але нічого з того сам попросити не насмілився. Совість не дозволяла! Такі в нього й по сьогодні взаємини зі “своїм сонячним государством” – нерозділені почуття.
З відчаю втікав “з варяг у греки”, ніби ставив сам на собі досліди: а скільки витримає без отого “свого государства”? У відповідь, як ехо, приходило знайоме з дитинства почуття і Котигорошкове запитання, звернене до матері: “Мамо, а як же государство покинули? Хто його захищати буде?”
І знов повертався. Гнала любов і відповідальність за рідну землю. І знов робота у редакції газети, а далі й кількох одночасно, щоб хоч якось звести кінці з кінцями та утримати сім’ю. Отримав і вищу освіту – кваліфікований журналіст. Багатьом скривдженим, ошуканим допоміг як газетяр, ніколи не шкодував часу на те, щоб ґрунтовно розібратися у суті конфлікту чи проблеми, вів журналістські розслідування, не раз і не два домігся опублікування на сторінках газет резонансних матеріалів. А ще, коли життя ставало нестерпним, розраду знаходив у художній творчості. Поезії, есе, філософські замальовки, оповідання, аж нарешті й роман... Усе це високої проби! Майже все знаходиться у рукописах і чекає на видавця.
А сам Василь надії не втрачає. Можливо, тому, що душею він – людина багата. У нього є своє сонячне государство, яке у спадщину перейде до двох його синів. І світить над ним диканьське сонце. І віриться: ще прийде взаємність, і буде на землі любов!

Валерій Падяк,
видавець,
кандидат філологічних наук

23/09/2005 ПЕРШИЙ РОМАН ВАСИЛЯ ЗУБАЧА
23 вересня 2005 р. ужгородське “Видавництво В.Падяка” влаштувало презентацію свого нового книжкового проекту – роману В.Зубача “Котигорошкові світанки”.
Явище знакове – сучасна література на Закарпатті давно вже живе під знаком занепаду романістики. Якщо в прозі й з’являється щось гідне уваги, то це, на крайній випадок, повість, оповідання чи новела або есе. І ось приємна подія – роман.
У короткій інформації зайвим буде переповідати сюжет твору. Наголосимо лише на тому, що дія відбувається в оспіваному на весь світ письменником Миколою Гоголем селі Диканька Полтавської області. (Пам’ятаєте у Гоголя “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”?!) Саме в цьому селі народився Василь Зубач, а його роман – це данина своєму дитинству, яке було не таким вже й солодким, як нам би цього хотілося. Правда, сьогодні Диканька, як і в цілому в Україні провінційні села, – занедбана земля, очікувати чуда, навіть у ніч на Івана Купала, – зайвий клопіт. Та навіть за Карпатами, куди заносить доля нашого героя і де в охайному, статечному, затишному Ужгороді він шукає своє щастя, в усьому починає проглядати бідність і зубожіння. Жорсткі реалії сьогодення випалюють у людині все людське. І тоді єдине, про що думає вчорашній Homo sapiens – це не загинути б псячою смертю на міському сміттєсховищі! Світ летить у прірву! І лише солодкі спогади дитинства, коли ти тільки-но вчився ходити по Землі, стають мірилом добра й справедливості.
Під час презентації автора роману привітали колеги по перу – лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка Петро Скунць, відома поетеса Надія Панчук, поетеса й літературознавець, доцент Ужгородського університету Людмила Бородіна, радіожурналіст Ольга Легельчик та інші. Уривки з роману та передмови до нього читали сини видавця та автора – Мілан Падяк та Богдан Зубач. Українські та русинські народні пісні звучали у виконанні Ольги Матьовки та Катерини Галамбиці – працівників Ужгородського училища культури (директор М.Митровка). Приміщення люб’язно надала Ужгородська центральна міська бібліотека для дітей (завідувачка О.І.Левко).
Роман побачив світ за фінансової підтримки видавництва. Ближчим часом книга з’явиться у книгарнях Ужгорода, Києва, Полтави, Вінниці, Львова тощо. В Ужгороді продаж продукції видавництва здійснює книжковий магазин “Кобзар”. Замовити роман можна поштою й безпосередньо у видавництві.
Перші відгуки в пресі з’явились в газетах "Репортер" та "Ужгород"

24/05/2005 Ура! Київський цирк приїхав!
Те, що за пана І.Різака, як і за його “партію”, на Закарпатті ніхто й ломаного гроша не дасть, відомо всім і давно. Місцева газета(о) ледь витримує тираж в одну тисячу примірників, її ніхто не купує, преса розповсюджується безкоштовно. Не дивує й те, що всі колишні друзі та колеги, однодумці, однопартійці Різака порозбігалися хто куди. Любили вони пана Івана сильно та “обільно”, але за його ж гроші. А тепер навіть за гроші не підуть полежати на зеленому газоні перед обладміністрацією та покричати щось за політичні переслідування.
Ужгород – не Багдад! Тут усе мирно і по-провінційному спокійно. Й тіло Різака так само повільно переміщувалось у просторі: обладміністрація – санаторій – СІЗО – лікарня – Київ – Ужгород – СІЗО – лікарня – СІЗО... То ж навіщо було цими днями вчиняти такий галас навколо цього процесу? З демаршами у Верховній Раді, приїздом в область генерального прокурора С.Піскуна, заступника міністра внутрішніх справ та інших нині поважних та “генеральних”. Зі збиранням 150 підписів про проведення позачергового засідання ВР та витоком інформації про буцімто керівну роль у цій справі Самого! Уся влада зациклилася на цьому питанні. Радіо, телебачення, Інтернет-видання тільки те й говорять, що за ужгородські події. Держава спостерігає у захопленні.
Ну, справжнісінький цирк!
Ніби немає на Закарпатті більш важливих проблем?!
Нарешті державні чиновники найвищого гатунку в Україні полишили всі свої справи та мерщій приїхали на Закарпаття. Але не для того, щоб розібратися із наболілими питаннями регіона, а з’ясувати, чи має незначна подряпина на одній з ніг п.Шуфрича (здається, правій) відношення до ужгородських подій?
А може б варто було затриматися в Ужгороді та з’ясувати:
– Чому на Закарпатті 360 тисяч безробітних (кожний другий працездатний громадянин!)?
– Хто з голів Закарпатської облдержадміністрації має понести відповідальність за тотальне і безконтрольне вирубування карпатських лісів, починаючи з 1995 року, з метою привласнення неймовірних прибутків від експорту деревини окремими комерційними структурами?
– Чому корінне населення краю – 850 тисяч русинів – що є признаними в усьому світі як окрема національність, тільки в Україні не визнаються уже понад 13 років? Їм заборонено за свої ж кошти (з бюджету!) утримувати русинські школи, газети, видавати підручники, книги, дбати про свою культуру, берегти традиції, знати істинну історію?
– Чому результати загальнозакарпатського референдуму від 1 грудня 1991 року про особливий (автономний) статус Закарпаття у складі України, масово підтриманий населенням Закарпаття (78% – “За!” при активності виборців 82,7%!), по цей день блокуються Верховною Радою України?
– Чому на Закарпатті при значному держфінансуванні діє ганебний план прискореної асиміляції русинів, т.з. “План заходів...”, прийнятий до виконання Кабінетом міністрів України у 1996 році (№ 13-884/2)?
Ці питання занадто складні для влади в Україні. Тому влада їх й обходить сьомою дорогою. А до того ж популярності та слави на них швидко не заробиш. Інша справа – обстеження із лупою в руках пікантних місць на тілі депутатки Верховної Ради пані Прошкуратової, яка отримала незначні ушкодження шкіри, коли “груддю захищала” того, кому інкримінується суттєве порушення Закону.
Про всі проблеми Закарпаття читай тут: Система хозяйствования в Закарпатской области в 1991–2004 годах

21/05/2005 СБУ поможет детской книжке в Украине, или
Кто потревожит жизнь мирных контрабандистов?
Издать детскую книгу сегодня в Украине очень тяжело, потому что очень дорого. Художественное оформление, хорошее полиграфическое исполнение, цветные иллюстрации, качественная бумага... Плюс 13% НДС, плюс магазинные наценки... Никаких редакционных советов при обладминистрациях во время распределения бюджетных средств «своим» издательствам.... Минус низкий уровень жизни в Украине, минус несостоятельность большинства молодых семей инвестировать в книги (кроме очень дорогих школьных учебников!) деньги для воспитания своих детей... Плюс контрабанда! А тут ещё и стиль жизни: Зачем создавать своё – лучше покупай чужое!
Книга «потекла» из России! На днях сотрудники СБУ задержали на территории Луганской области автомобиль гражданина Украины с грузом печатной продукции российского производства – художественной литературы для детей. Партия товара стоимостью около 150 тысяч гривен незаконно ввезена из Российской Федерации вне пункта таможенного контроля.
А сколько ещё таких лесных дорог из России ведут в Украину?!

01/05/2005 У 2030 році на Закарпатті не залишиться жодної бібліотеки!
Книговидавнича справа в краї поступово втрачає сенс. Дійсно, навіщо видавати книги, якщо їх не буде кому читати!? І де, у яких конкретних вимірах (у монастирях?) має жити книга, якщо влада в державі протягом останніх 13 років тільки те й робила, що знищувала заклади культури, закривала бібліотеки!?
Статистика тут сумна. Так, у 1990 році в області було 767 масових бібліотек. У 2004 році їх залишилось 508. Тобто за 13 років суспільство втратило 1/3 масових (публічних) бібліотек. У 1990 році книжковий фонд масових бібліотек складав 9888700 примірників. У 2004 році він склав 6725217 одиниць. Тобто тут простежується така сама тенденція до зменшення: ми втратили 1/3 книжкових фондів (за рахунок старіння книги, втрати актуальності). Тільки за 2004-й рік з фондів масових бібліотек вилучено (з об’єктивних причин) 208825 примірників книг.
Не важко зробити висновок: щоб остаточно добити масові бібліотеки Закарпаття, владі потрібно ще 2 терміни по 13 років. І тоді ми гордо визнаємо наш край територією, вільною від книги. А на заощаджені кошти побудуємо у Карпатах багато в’язниць, де будуть відбувати покарання ті, хто свого часу не долучився до книги як фундаменту освіти, джерела духовності, носія знань. Нашими президентами, прем’єр-міністрами, міністрами, послами, губернаторами, генералами, мерами, керівниками підприємств та навіть директорами шкіл будуть виключно зеки – вчорашні та майбутні.
А, може, хоч нова влада зупинить цей рух?
(За матеріалами видання „Книга Закарпаття: Анотований каталог видань 2004 року”).

16/04/2005 Друга поетична збірочка Івана Ісаєвича
Дебютував автор у нашому видавництві чотири роки тому (2001р.) збірочкою з чаруючою назвою "Вересневінь". Сама назва книги у поєднанні з біографічними даними автора (1947 р.н., учитель математики, директор школи села Хижа Виноградівського району Закарпатської області) ніби ламала людське уявлення про колообіг у природі. Якщо для нас осінь – це підсумок життєвих здобутків, то для автора – це початок шляху, адже щороку саме 1 вересня розпочинається шкільне життя. Вірний своїм переконанням, Іван Ісаєвич також щойно видану поетичну збірку назвав по-осінньому: "Осіння сюїта". Вірші струменять бажаннями жити і насолоджуватись красою карпатської природи, переборювати труднощі, долати перешкоди, а ще неймовірним бажанням прислужитися дітям, школярам, яким автор і присвячує чимало своїх поезій. Не дивно, що першу рецензію на книгу довго чекати не прийшлося. Видатний майстер журналістики Закарпаття, а також поет, прозаїк Василь Зубач у популярній газеті Трембіта, 2005, 16 квіт., с.14 присвятив цій темі статтю під назвою "Поезіі, як осені листки".

02/04/2005 Хто і як з видавців Закарпаття працював у 2004-му році?
Про це детальніше у анотованому каталозі видань 2004 року "Книга Закарпаття". З огляду на надходження до Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки обов’язкового примірника статистика є такою. За кількістю видань видавництва мають такі річні показники: “Видавництво В.Падяка” (23 видання), “Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ управління у справах преси та інформації” (21 видання), “Карпати” (20 видань), “Патент” (17 видань), “Ґражда” (11 видань), “Закарпаття” (11 видань), “Інтермікс” (10 видань), “Мистецька Лінія” (10 видань), “Карпатська вежа” (10 видань).

01/04/2005 Скільки книжок вийшли з друку в Закарпатті протягом 2004-го року?
З приємністю інформуємо про символічний ювілей: річник “Книга Закарпаття” вийшов втретє і вже став помітним явищем культурного життя. Він не тільки бажане придбання місцевих бібліофілів, які на нього полюють, не тільки вніс зручність у процес систематизації книжкового потоку краю та ясність у тенденції розвитку книговидавничої справи в області – його швидко оцінили й в інших областях України та сьогодні за цим зразком там видаються аналогічні річні анотовані каталоги книг...Протягом 2004 року в області вийшло з друку майже 240 видань. З них понад 20 видань – це телефонні довідники, рекламні (туристичні) проспекти, буклети та малотиражні видання. Цей показник можна порівняти з досягненнями у книговидавничій справі за два попередні роки: у 2002 році було – 175 видань, у 2003 році (за вточненими даними) – 282 видання.

26/03/2005 Що відбувається у книговидавничій галузі Закарпаття?
Чому кошти не знаходять гідного автора, а пристають до рук більш спритних, готових до будь-яких поступок владі. За вміння прислуговуватися влада готова щедро фінансувати за державний рахунок книги своїх творчих "рабів". Учорашня влада Закарпаття спробувала навіть було підім’яти під себе книжкову статистику. Що з цього вийшло? Читайте у аналітичній розвідці Валерія Падяка "Туфта від... Різака" (Трибуна, 2005, 26 берез., с.12).

22/03/2005 9 марта с.г. прошла презентация первого поэтического сборника Светланы Бричковой "Дивясь, смотрю на этот мир…". О презентации в прессе сообщил Сергей Федака (Новини Закарпаття, 2005, 15 берез., с. 8). Позитивные отзывы и рецензии на книгу, а также стихи поэтессы поместили ужгородские газеты "Эхо" (2005, № 2, с.4), а также "Трибуна". (В.Падяк. Из Бостона. С любовью…- Трибуна, 2005, 22 берез., с. 6).

01/01/0001 ДО-ХА-ЗЯЙ-НУ-ВА-ЛИСЬ!!!
У 1944 році запаси деревини складали 300 млн. м3. Ліси при цьому займали 90% території Підкарпатської Русі (далі – Закарпатської області України). У 1990 році запаси деревини оцінювалися на рівні 200 млн. м3. При цьому лісом було вкрито все ще 50% території Закарпаття. Сьогодні (у 2005 році) експерти вважають об’єктивними цифри, які оцінюють запаси деревини у 158 млн. м3. За технологічними стандартами, деревина має заготовлятися тільки у дозрілих та перестійних лісах, і ні в якому разі у достигаючих лісах. При цьому у 1946 році площа зрілих та перестійних лісів складала 56%. У 1993 році – 12, 5 %. Сьогодні, практично, зрілих лісів не залишилося, хіба що у заповідних зонах!!! Однак рівень заготівлі деревини не знижується.
Що нас чекає? Знищення екосистеми Карпат, повна втрата водорегулюючих та грунтозахисних функцій лісів південних схилів Карпат і як результат – жахливі щорічні повені, які за своїми масштабами будуть набагато збитковішими за повінь 2001 року.
Скільки безробітних сьогодні на Закарпатті? З 721 тисячі працездатного населення 360 тисяч чоловік позбавлені елементарного права – права на працю. Сьогодні вони в Європі та Росії є самою дешевою і одночасно безправною робочою силою.
Чи має якийсь зиск з використання мінеральних вод населення Закарпаття? А з видобутку золота? А з використання унікальної сировини, природних багатств? Чи має взагалі якісь права, крім права мовчазно спостерігати за цим процесом, корінне населення Закарпаття!?
Десятки запитань, на які немає відповіді. Вона приховується у затишних кабінетах українських чиновників, які за 13 років ґаздування перетворили Закарпаття із благополучного регіона в найбіднішу область України. Одним словом: Дохазяйнувались!!! Про ці та інші висновки науковців читайте у книзі:
Система хозяйствования в Закарпатской области в 1991–2004 годах
Перший відгук у пресі подав доктор історичних наук Сергій Федака (Трибуна, 2005, 17 трав., с. 7)
Актуальні книги
Україна : історія її земель та народів [Текст]
Вызначні русины: писателі, учені, політичні и церьковні діятелі [Комплект] : 24  портр., поріхтовані у 2006–2009 рр.
Енциклопедія історії і культури карпатських русинів
Карпатская диаспора :
Нарис історії карпаторусинської літератури XVI–XXІ століть